ВІСТІ З ОКРАЇН

07.06.15

"ГРУстная" поездочка: под Счастьем ВСУ разбили еще одну группу диверсантов вместе с их командиром
"ГРУстная" поездочка: под Счастьем ВСУ разбили еще одну группу диверсантов вместе с их командиром
Согласно оперативным данным, украинские бойцы под г.Счастье на Луганщине разбили еще одну сводную группу диверсантов ГРУ ГШ РФ.
07.06.15
  Туристи вважають, що Солотвино є гідною альтернативою відпочинку в Криму. Сьогодні, коли жителі України не можуть вільно заїжджати в Крим, Солотвино стало єдиним місцем де можна підлікуватися людям із остехондрозом.
06.06.15

Метеорологи прогнозируют, что нынешнее лето будет неустойчивым, с большими перепадами температур, сильными ливнями и шквалами.

Как сообщила на пресс-конференции в четверг заведующая отделом климатических исследований и долгосрочных прогнозов погоды Украинского гидрометеорологического института Вазира Мартазинова, в целом июнь и июль будут не очень жаркими, но дождливыми, в августе будет жарко и засушливо, но в целом температура не будет подниматься выше 31 градуса.

                      
       


        
 
               

 





Рубикон - главная

Рубикон - главная
Версия для печати

30.09.13   Болота для поліщука, як для верховинця гори

Болота для поліщука, як для верховинця гори

 
 
 
 
 
 
1 Vote

Немовичі.Весняна повінь

Старі люди розповідають, що колись води на Поліссі були більші, як тепер, і багато сіл майже щороку затоплювала вода по самі вікна. Однак, хоч води тепер зменшилися, чимало ще є сіл на Поліссі, що стають жертвами весняної повені. По вулицях таких сіл, іноді ще й тепер бринить весною вода. Часто буває в таких випадках, що підприємливі рибалки розкидають між хатами “жаки” (своєрідна сіть – деінде називають її “крилачем”) і ловлять рибу. Мене один старенький дідусь запевнював з села Немовичі, що за його молодості до його хати, крізь відчинені двері, запливла велика щука, яка застрягла під піччю.

Розливи води, нетрі очерету і ситнику, більші й менші озера, порослі “мумолом” (водяна лілея), – для полішука все це є близьке і рідне, подібно як для гуцула гори. Полішук води не боїться. Від найраніших своїх дитячих років потрапить він бродити в постолах по болоті за худобою, спеціаліст він посуватися човном по ріках і озерах, не лякає його весняна повінь, не боїться він скакати з купини на купину по драгливих западинах, в сонячні дні поліський рибалка радо вирушає на розливиська води з “остями” (зубчастими, восьмипальцевими вилами) шукати “неросту”. “Неростом” полішук називає стаї риби під час тертя, яка виходить з річної глибини, шукаючи собі затишної мілини на болотах, між чагарниками. Відомо, під час тертя риба неповоротлива і полішук її без труднощів проколює остями й викидає з води до човна. На вузьких “прістях” (протоках) будує з лози “гатки” (гаті) і закладає “нероти”, або “коші”. Зимою на мулистих озерах прорубує в льоді ополонки й ставить “кошалки” (виплетена з лози на зразок решета, з отвором посередині). “Кошалку” закладає полішук у круглому прорубі, згори накладає патики, на патики солому і потім все це прикриває снігом. Робить усе це тому, щоб ополонка не замерзла. Стомлена, без повітря під водою риба, переважно в’юни, шукаючи повітря, натрапляє на незамерзлу ополонку, пробивається вгору і влазить до кошалки, з якої вже не може видістатися. В’юни на Поліссі, зокрема в Пінщині, є найпопулярнішою рибою. Полішук ловить їх у великій кількості, солить, а потім сушить у печі і складає до бочки. Коли прийде Великий піст, варить з них борщ або бульйон з картоплею.

Хоч велика навала води нерідко покриває низовинні поля з озиминою, приносячи полішукові чимало матеріальних шкод, проте великі води полішук в загальному зустрічає прихильно. Поліський селянин радіє, коли його болота-луки змиє вода, й він тоді з надією чекає на добрий урожай трави. Добрий урожай трави для полішука має неабияке значення, бо підставою його господарки являється худоба і вівці. Ладен він сам не доїсти, але “товар”, худоба, мусить мати на зиму сіно. Корова дає йому молоко, а найважніше – гній, який є необхідний для неврожайних поліських полів. Поліська рогата худоба, як також і коні, є дрібні, рухливі, легкої ваги, пристосовані до болотнистих теренів, по яких без руднощів бродять, шукаючи паші. Першою пашою є лотать. Як тільки вода починає меншати, поліські болота покриваються цією рослиною. І тоді, на зміну сталевої поверхні води, поліські болота-рівнини покриває жовте море цвіту лотаті. Відтоді полішук знає, що прийшла вже до нього весна: час сонця й тепла. Дівчата і хлопці вечорами виходять на вулицю і співами вітають весну.

Весна для полішука приносить не тільки радість і тепло, але й втягає його до незвичайно тяжкої праці. Працю в полі чи на луках під час косовиці поліщук мусить виконувати в неймовірно трудних теренових умовах. Його поля здебільша знаходяться далеко від села, між грузьким болотом, по якому годі переправитися возом і кіньми. Єдина можливість добратися на таке поле – глибоким бродом. І тут знову стає в пригоді великий човен “дуб” чи “смоляк” (щось у роді барки), на якого полішук вантажить тяжку фіру з гноєм і кіньми і перепливає на свої ниви, щоб розпочати польову роботу. Така переправа через броди та далека дорога до поля – все це незвичайно обтяжує працею поліського хлібороба. Не дивно, що під час жнив або косовиці полішук вибирається на поле з усією родиною на кілька днів, забираючи з собою харчі, а то й малих своїх дітей. Закінчивши жнива, снопів не звозить у село. Складає збіжжя в стоги на полі, на чотирьох палях, на яких робить щось у роді надземного фундаменту. Така комбінація утруднює мишам добиратися до стогу збіжжя. Стоги звичайно стоять у полі до зими. Коли болота замерзнуть, полішук звозить їх до села і молотить.

Найважливішою і найбільш відповідальною працею для полішука – це косовиця. Для свого живого інвентаря потребує він багато сіна, тому за кожну ціну старається забезпечитися ним на зиму. Найбільші луки-болота в Пінщині розкидаються на південний схід від Пінська, потім далі над Прип’яттю і Стиром.

Простори ці належали до польських поміщиків і, щоб здобути сіно, більшість бідніших селян брала болотяні ділянки в оренду, з розрахунком, що половину виготовленого сіна треба було віддати поміщикові. Літом, у Спасівку, цікаво було подивитися на ці болотяні степи. В білих довгих сорочках, підперезані червоними крайками, рівними шнурами вимахують косами поліські косарі. Болота переповнені бренькотом кіс і щебетом птахів. На ногах неодмінно мають ликові постоли, з “полосся” (лико), які їх охороняють від гострого стебла і різного коріння. Не бояться вони докучливих комарів і різної мушви. На голові звичайно мають солом’яні капелюхи з широкими крисами, що їх охороняють від сонця.

Треба подивитись працездатність і витривалість полішука під час косовиці. Не знеохочує його те, що мусить він цілими днями косити траву, бродячи по коліна у воді. Від постійної вогкості ноги його запрівають, особливо між пальцями, але находить він і на це раду. Зриває зілля подорожника, розтирає в руках і прикладає на поранені місця. Таким чином у ході праці сам себе лікує. Найгіршою частиною косовиці є збірка сіна. В цьому вже активно помагають чоловікам жінки. Висушену траву згрібають у копиці, потім під спід пропихається дві жердини і, немов на носилках, зноситься на підвищення, де має вирости стіг сіна. Таке ношення чималого тягаря сіна по грузькому болоті хтось назвав прокляттям. І, здається, не помилився. Уявіть собі, коли б вам прийшлося впродовж двох тижнів носити копиці сіна на підвищення, тоді коли ваші ноги западалися б глибоко в мулисте багно. Ще гірше було б, коли б ви спотикнулися (а це трапляється в таких випадках дуже часто) і ницька гепнули просто в неприємну болотяну рідину. Мусили б, однак, підвестися і далі двигати незаступиме сіно на підвищення і так кожний день, два або й три тижні. Щойно тоді могли б зрозуміти, як тяжко мусить працювати поліський селянин!

Коли вже копиці позношені на підвищення, полішук укладає з галуззя лози “стежар” (ніби фундамент) і накладає на нього стіг сіна. Робить це тому, щоб з-під споду не підмокло сіно. Сіно в стогах, подібно як і на полях збіжжя, стоїть до зими, щоб потім по замерзлому болоті можна було його звезти саньми додому.

Непосильна праця, постійна боротьба за хліб, несприятливі болотнисті терени і т.д. – все це сильно вплинуло на психіку полішука й витворило в ньоготверду, загартовану людську вдачу, що потрапить собі дати раду навіть у найтрудніших життєвих обставинах.
Пінські болота. Десь наприкінці березня, коли у верхів’ї Стиру почнуть танути сніги, маса води, між високими берегами, швидко двигається з течією річки, щоб саме тут виступити з берегів і покрити водою простір Пінських боліт. Дивлячись тоді з якогось узгір’я, перед вами буде несамовита своєю дикістю та водночас неперевершеною красою яскритись панорама.

Окинеш зором у простір, а цей простір – це безмежне розливисько води. Відноситься тоді враження, що це не болота, покриті часово водою, а відвічне море. Коли ж на небі нема хмар і світить сонце, то ця водяна рівнина мерехтить чарівними синьо-золотистими самоцвітами. Яка ж незаступима краса для мистця-маляра чи поета! Коли ж ви уважніше зупинитеся своїм поглядом ген там, під обрієм, то ви помітите якісь синіючі пунктини. Це будуть, без сумніву, верби на якомусь плоскогір’ї, де розташоване поліське село. Весняну повідь чи повідь від зливи, дощу люди з височинних теренів трактують як лихо чи просто катастрофу, яка спричиняє багато пакостей в господарстві. Повідь на Поліссі натомість має цілком інше значення. Тож, дивлячись з якогось узгір’я на розливиська води, або, коли ви з Набережної вулиці в Пінську помітите синіючі верби села Пліщищ чи Гірного, не жахайтеся долею полішуків. Бо хтозна, чи в хвилину, коли ви будете лаяти “дику стихію природи”, полішуки саме можуть у дерев’яній церковці складати Богові подяку за великі води, які наситять родючими соками луки, після чого, в косовицю, трава буде як ліс, а річки і озерця та водяні западини будуть кишіти щуками, карасями і іншою рибою. Саме деякі ґатунки риб неростують у цьому часі (труться), складають свою ікру в “прістях” (болотнистих потоках), в озерцях, урізних водяних воронках та западинах, і коли вода спливає з течіями рік, риба залишиться, яку потім, літом, полішуки ловлять собі на поживу чи везуть до Пінська, щоб продати її торговцям. Побіч скотарства риба на Поліссі являється важливою підставою економічного життя полішуків.

Слід ще зупинитися на самій “техніці” ловлення риби на Поліссі. Мабуть, ніде не знайдете так досвідчених рибалок, як саме на Поліссі. Зимою, напр., коли ріка покрита льодом, поліщук вирубує в льоді ополонку, стеле собі під коліна солому, накривається кожухом і уважно зорить глибину води. Щоб краще бачити, над ополонкою ставить “світюка“, каганця і, тримаючи в руках ості, чекає, аж під ополонкою появляться язі. Коли тільки на дні води помітить рибу, відразу ж цілиться остями в рибу, пронизує її і витягує на поверхню. Хоч такий спосіб ловлення є дещо дикий, все ж не менш ефективний і корисний для рибалки.

У водяних западинах чи озерцях з мулистим дном поліський рибалка – правдивий майстер ловити в’юнів. Він з лозових “моложів” чи “дубців” (прутиків) плете собі “кошалку”. Це прилад величини й форми решета з “серцем” у його центрі (діркою з вплетеною “руркою”). Потім в озерці, в льоді, прорубує круглу ополонку величини кошалки, втискає туди кошалку так, щоб вона поринула у воду, поверх прикріпить її до льоду прутиками, накриває її соломою, потім прикриє все це снігом, щоб ополонка за ніч не замерзла. Спрагнена повітря, риба шукає собі під льодом щілини і, натрапивши на ополонку, крізь “серце” потрапляє до кошалки, з якої не в силі видістатися. Напровесні, коли ранками вода замерзає, полішуки “ідуть гнути рогожу” та “глушити” рибу. Візьме собі такий рибалка до рук ломаку, посувається по льоді, який під його ногами потріскує (“гне рогожу”), постукує ще й ломакою, риба на дні полохається і втікає. Рибалка тоді, загледівши, з розмаху вдаряє по льоді, від цього удару непритомніє риба і вивертається животом догори. Рибалка пробиває лід і витягує її на поверхню.

Весною в глибших місцях ставить він “жаки”. Це сіті з крилами, лійком, що входить досередини жака. Коли риба потрапить крізь цю “лійку” досередини жака, вона вже ніколи не зможе видістатися з нього. Крім згаданих снатей риболовлі, полішуки мають масу ще інших, якими ловлять рибу залежно від пори року.

Весняна повідь на Поліссі триває приблизно два тижні. За той час уже на пригірках та острівцях видряпують собі “грудку” в дернині – гнізда – чайки та кулики. У вільхових чагарниках, на купинах, покритих віхтями торішньої трави, будують собі гнізда дикі качки. Згодом простір покривається жовтим квітом лотаті. Це вже болота міняють свою шату. Хоч вода ще місцями сягає колін, але поверхня її вже жовта від квіту лотаті. Глибші місця вкриті “поплавухою”, травою з тоненькими, але довгими стебельцями. Це перша пожива для невеличких поліських коней. З появою лотаті полішук уже знає, що його худоба не буде їсти в хліві сіна. Діти-пастушки в ликових постолах виганяють худобу на вигін, а вона вже сама прямує до болота. Занурена у воді вище колін, вона цілий день бродить по болоті, вибираючи з води лотать. Пастушки бродять за худобою і десь потім вибираються на “грудок” (острівець) і там різпалюють ватру та сушаться.
Варто тоді поглянути на поліські болота. Це вже чаруюча краса буйного розквіту природи, в якій не помітиш найменшої ознаки суворості. Це вже море жовтого квіту лотаті, над яким скиглять чайки, покрикують пекачі, посвистують свистилички, туркають качки і стомільйоновим вереском рехкотять жаби; між жовтизною лотаті ви помітите бузьків, які час до часу закидають поза себе свої голови, ковтаючи впіймані жаби, над болотами помітите шулік, що шукають пташачих гнізд, які не бояться ворони, але які панічно втікають від чайки.

Вечорами життя природи стократ посилюється. Солов’ї, яких тут мільйони, наповнюють своїм співом ліси й чагарники, дикі качки і пекачі, яких є на болотах цілі хмари, кричать на свій лад, але над усім тим сливе домінує бас пугача. Його “пугу” глухими звуками лине над болотами щонайменше чотири кілометри в промірі. Коли вперше полішук почує мугикання пугача, тоді вже знає, що холодам настав кінець і що природа буде буйно розквітати, а перед ним будуть стояти сонячні дні, сповнені важкої праці в полі. Побіч реміза (пташинки, якої гніздо становить прекрасний лік проти ревматизму для полішука) пугач належить до загадкових птахів. Полішуки вірять, що коли пугач мугикає, це він ходить по водяних западинах і сіє своїм клювом ситник. Ситник – це благородна водяна рослина, якої білі корінці становлять для полішука поживу. Десь у половині травня їздили по озерцях човном, полішук вириває його з води, в’яже в пучечки і везе додому для дітей. Це “гостинець” для малят. Тож коли пугач буде найдовше мугикати вечорами, це й буде ознакою великого врожаю ситнику.

Коли йде мова про пташиний “світ” на Поліссі, то, мабуть, до найбільш домашнього, всіма шанованого птаха належить бузько. Бузько – це правдивий господар боліт, це поважний довгоногий красунь, перед яким тремтять бридкі жаби і навіть ядовиті гадюки. Коли він з галуззя покладе собі гніздо на якійсь хаті, це ознака благодаті Божої. Вбити бузька – це те саме, що замордувати дитину. Коли вперше поліська дитина побачить весною бузька, вона буде підкидати з радощів шапку і кричатиме: “Вирій, вирій!” Це знак, що бузько на своїх крилах приніс у болота весну красну.

Вперше побачити літаючого бузька – це значить, що цілий рік не будуть боліти ноги. Бузько для полішука являє собою щось ніби об’єкт культу; довкола нього постав на Поліссі ряд легенд. Одна легенда, напр., розповідає, що колись-колись за якісь важкі гріхи Бог покарав людину і перетворив її в бузька. Потім Бог прорік до бузька: “Будеш ти повіки вічно очищати землю від жаб і плазуючої нечесті. І коли ти довершиш діла – очистиш землю, чекає тебе спасіння і вічна благодать”. І полішук вірить, що колись бузьки “очистять землю”, і тоді настане царство Боже не тільки для бузьків, але й для людини. Як відомо, бузьки чомусь завжди викидають зо свого гнізда одне яйце або мале бузенятко. Для полішука це – явний доказ, що бузько приносить жертву Богові своїх дітей, подібно як колись хотів це зробити Авраам зі своїм сином Ісааком. Авраамові не дав заколоти свого сина Ісаака янгол, бо був він вибранцем Божим, але бузько – це вічно покутуюча людина, яка мусить окупити свої гріхи найдорожчими своїми дітьми. Взагалі постійне життя серед природи сформувало в душі полішука якесь підсвідоме світосприймання, в якому сутність людини являється частиною природи, яку сотворив сам Бог.

Він є очевидним свідком, навіть учасником гармонії цієї природи. Тому-то, дивлячись на перелітаючу пташинку, на весняну повідь, на чаруючу красу болотистих квіток, всією душею відчуває злиття з цією природою, над якою сторожить вічний дух доброго Бога.

Болота знов міняють свою шату

Як тільки лотать перецвіте, болота покриваються травою. Десь на Зелені свята кінчається реченець випасу худоби по луках. Великі степово-болотисті простори між Стиром і Піною красуються буйними ланами трави. В садибах полішуків чутний стукіт молотків: це селяни клепають коси і готуються до косовиці. А косовиця на Поліссі – це незвичайно важлива подія. На сінозаготівлі спирається уся господарка поліського селянина. Чим більше він буде мати в своїх хлівах сіна, тим численніша буде в нього худоба. Крім молока, яке дістане він від корови, сливе ціннішим для нього буде гній від неї на добриво, без якого нічого не вродить піскова поліська земля. Маючи гній, полішук сповнений надією, що восени буде мати добрий урожай картоплі, проса, ячменю, а головне – жита на хліб. Томуто навіть найбідніший полішук старається утримати щонайменше три-чотири корівчини. Правда, це йому нелегко дається, бо не має він власних лук, все ж находить він інший вихід з цього положення.

На Поліссі, зокрема ж у описаному мною межиріччі, легко заорендувати було у поміщика дану кількість лук, за що, однак, треба було віддати землевласникові половину виготовленого сіна. Таким чином, хоч і з великим зусиллям, все ж він позитивно розв’язував цю проблему і забезпечував свою худобу на цілу зиму сіном.

Як тільки забриньчать на болотах коси, варто тоді поглянути на болотяні рівнини. Там-то там ви помітите рухомі пунктики, що повільно посуваються вперед і ритмічно вимахують косами. Це поліські косарі.

Кожний з них одягнений у білу полотняну сорочку, підперезаний червоною крайкою, при лівому боці “ментачка” з мішечком піску, яким посипує “ментачку” і потім гострить косу, коли вона йому притупиться. Від пекучого сонця хоронить його голову саморобний солом’яний бриль. Полішуки ідуть косити луки ще до схід сонця, бо найлегше косити траву, коли вона вогка від роси. Поліська жінка десь з першими півнями прокидається зі сну і готує косарям “полудень”. Першою і, сказати б, найважнішою стравою для поліського косаря – це пшоняна каша. І не тільки косар, але кожний раз, коли полішук надовше вибирається на поле, мусить мати з собою горщик пшоняної каші. Це, здавалося б, дрібниця, все ж, коли ми уважніше задумаємося над цією дрібницею, ми тут побачимо, що це звичка загальноукраїнська. Ще до революції, мабуть, їдучи в поле, так само забезпечувався пшоняною кашою і селянин з Київщини чи Харківщини. Про горщик пшоняної каші згадує і Руданський у своїх співомовках.

Кошення лук на Поліссі не можна порівняти з косовицею десь на височинних теренах. В більшості місць поліські болота не висихають. Хоч трава на болотах сягає пояса, але косар мусить бродити по воді, іноді на трясовинні погрузає по пояс. Тнучи косою траву, він під покосом залишає стерно над водою, щоб скошена трава не потрапила у воду. Треба бути тільки поліським косарем, щоб на першій купині не поламати косу. Полішук не тільки не поламає косу, але кожну купину оголить до останньої травинки і вибере косою все, що росте між купинами і зжене косою на покіс. Як ми вже сказали, під час кошення боліт він бродить по воді. Це бродіння облегшують йому ликові постоли.

Щоправда, ноги його бувають цілими днями мокрі, але це йому не шкодить, бо постоли, пропускаючи до ніг воду, пропускають теж і повітря. Ноги, отже, не слабнуть. Іноді від вогкості і жари дознає він між пальцями попарень, але цим полішук не журиться. Таке зілля на болотах, здається “коноплянка“, яке полішук потре на долоні і потім приложить до попареного тіла і біль майже автоматично зникає. Зілля це знаменито береже ноги поліського косаря від попарень від вогкості. Десь на третій чи четвертий день після косовиці полішуки ідуть гребти сіно. Вже тут беруть участь і жінки. Іноді з піснями вирушають вони на болота, несучи на раменах дерев’яні граблі та дерев’яні, з двома розвидленнями, вилки. Покоси сіна згрібають вони в копиці, на місця для копиць вибирають або крихітку “грудка”, або кілька купин, що разом стоять з собою.
Коли болота запестріють невеличкими копицями сіна, настає найтяжчий етап сінозаготівлі. Коли вже сіно в копицях, полішук на найближчому підвищенні старанно укладає з лозового галуззя “стежар” (підвищення, щоб з них укласти стіжок сіна). Підкреслюю “знести”, бо на грузкому болотяному терені не може прийти з поміччю тяглова худоба. Тож під кожну копицю полішуки підкладають по дві жердини і потім несуть її на стежар на носилках. Завдання це нелегке. Тягар сіна натискає додолу, ті, що несуть його, мусять утриматися на ногах, мусять уміло лавірувати по купинах, бо як нога потрапить між купини, прийдеться поринути по пояс у трясавинні. Це просто каторжна робота, і полішук витривало її виконує, бо знає, що нема іншого виходу. Сіно-бо для свого “товару” на зиму мусить мати. Часто буває, що полішук вибирається на болота з усією родиною, на кілька днів, коли болота-сіножаті розташовані подалік від села. До найбільших болотяних лук у межиріччі Прип’яті і Піни слід зарахувати величезні болотяні простори за селом Лопатиним. Мають вони назву “Дубники“. Другі щодо величини болота розташовані вздовж Піни, де вона впадає до Прип’яті.

Після косовиці ці болотяні рівнини широко й далеко всіяні стіжками сіна. Зникнуть вони з боліт щойно тоді, коли болота замерзнуть. Десь уже перед Різдвом з усіх сіл “трухтять” одноконні фіри на болота. Вертаються вони додому з навантаженим сіном, яке складають у клуні чи на “вишках” (у хлівах на горищах).

Життя поліського селянина дуже тяжке, сповнене так важкою працею, про яку не може собі навіть уявити людина з височинних теренів. Все ж, мимо цієї тяжкої праці, сполученої зі злиднями і недоїданнями, полішукові стати ще й на інше життя, яке проявляється з усією силою, при кожній нагоді: це палка любов до своєї православної церкви, це ретельне відзначування різних традиційних ціннощів у своєму побуті. Багатогранною є душа полішука, де побіч смутку, сліз виступає палкий гумор, де побіч сумних-пресумних пісень з нестримною силою проривається і пісня жарту.



Список новостей

Наши контакты:
Savchyn55@gmail.com

Україна

Copyright © САЙТ НАДЗВИЧАЙНИХ НОВИН, Все права защищены

Рубикон - главнаяСрочностатьиРубрикиновостиТворчістьНавігаціяФОТОВІДЕОТворчістьФорум ФАЙЛИГостевая книгаКарта моего сайтаАдминВидео

Лiчильник вiдвiдин Counter.CO.KZ - безкоштовний лiчильник на будь-який смак!

ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS